Віталій Макар
(Чернівці)
УЧАСТЬ ПРЕДСТАВНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНІЧНОЇ ГРУПИ
В ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ КАНАДИ
За різними даними поза межами сучасної України проживає від 10 до 20
млн. українців, розсіяних по всьому світу. Однією з найбільших
національно-етнічних груп є українська спільнота у Канаді. За
останніми даними вона сягає показника понад один мільйон осіб.
Щоправда, лише третина українців є канадцями одно національного
походження1.
Впродовж свого поселення на канадській землі українці брали відразу
участь у політичному житті країни, причому їхні компактні поселення
давали їм змогу досить ефективно голосувати, на що саме й робили
розрахунки представники Ліберальної та Консервативної (від 1940 р.
прийняла назву Прогресивно-консервативна2) партій. Оскільки,
українські поселенці, в силу зрозумілих причин, не могли
організувати з самого початку своїх політичних партій та рухів у
Канаді, то представництво їх інтересів перед властями бралися
виконували агенти вищеназваних політичних партій, серед яких почали
з'являтися особи українського походження3. Ними стали представники
української інтелігенції, котрі прибували в останній декаді XIX і на
початку XX ст. до Канади. Це були, як правило, люди, що здобули
освіту ще в „Старому краї”. Там же вони й набули певного досвіду
громадсько-політичної діяльності. Більшість їх володіла німецькою та
польською мовами. Заледве одиниці з них знали англійську, яка в тих
часах ще не набула широкого застосування у континентальній Європі.
Цілком зрозуміло, що важкі умови виживання перших українських
поселенців вимагали від них не лише власної самоорганізації, але й
контактів з владою спочатку на місцях, а потім й у
загальнодержавному масштабі. Представники західноукраїнської
інтелігенції, які потрапили до Канади, відразу зорієнтувалися в
тому, що не просто вижити, а стати повноцінними громадянами обраної
батьківщини українці зможуть за умови швидкого інтегрування в її
суспільство, зайняття їх представниками не лише певних позицій у
виробництві, сфері обслуговування, але й у системі органів влади на
різних її рівнях.
„Батьками української імміграції" українські канадці вже понад сотню
років вважають Осипа Олеськіва, Кирила Ґеника та двох священиків
Нестора Дмитріва і Павла Тимкевича4. Наявність серед тих „батьків"
двох священослужителів говорить за те, що церква для перших
українців у Канаді стала не лише чисто духовною організацією, але й
першим організатором їх громадського життя. Більше того, її
представники взяли на себе обов'язок виступати перед місцевими та
федеральними властями щодо задоволення потреб етногрупи.
Є непоодинокі відомості про те, що вже в перші роки перебування
українців у Канаді їх лідери чинили спроби встановити контакти з
загальноканадськими партіями, а ті, в свою чергу, не цуралися їх
підтримки, особливо під час виборчих кампаній. Хоч прибулі не
відразу набували канадське громадянство, їхні лідери могли своїми
діями підтримувати ту чи іншу політичну силу. Зокрема є свідчення,
що, наприклад, Кирило Ґеник і Петро Зварич представляли інтереси
Ліберальної партії, натомість знаний громадський діяч Тома
Ястремський та священослужитель Теодор Стефаник підтримували
Консервативну партію5.
Важко говорити зараз про якусь прив'язаність до історичних
політичних партій Канади українських лідерів, а тим більше про увагу
до них з боку діячів тих партій. Проте вже на початку 1900-х рр.
українці почали здобувати позиції спочатку у місцевих органах влади,
а потім і федеральних. Так, у 1911 р. згаданий Т. Стефаник був
обраний першим українським міським радником Вінніпеґу. А у
федеральних виборах по одному з округів Манітоби кандидував
український соціаліст Василь Головацький, який однак не здобув
мандата. Першим українським депутатом провінційного парламенту в
Манітобі 1915 р. обрано Тараса Ферлея. А у 1920 р. українців там вже
представляли два депутати - Дмитро Якиміщак та Микола Григорчук6.
Що ж до Альберти, то там на виборах 1913 р. українці до місцевого
парламенту висунули аж вісім кандидатів. Щоправда, пройшов лише
Андрій Шандро, який став першим українським депутатом провінційного
парламенту у всій Канаді7.
Політична свідомість українського селянина-іммігранта щойно в Канаді
починала формуватись. Основними формами залучення іммігрантів до
політики були передвиборні кампанії, а також участь в нечисленних
організаціях і партіях. Що стосується останніх, то їх кількість до
появи українців у Канаді була невеликою. Але загалом у домініоні
Великої Британії діяла досить чітка двопартійна політична система за
зразком метрополії. Провідну роль у ній відігравали згадані дві
партії.
Ліберальний уряд У. Лор'є (1896-1911), заохочуючи іммігрантів до
країни, намагався використовувати їх як потенційних виборців.
Освічених іммігрантів залучали до роботи в Ліберальній партії з
метою пропагування та підготовки виборчого процесу. Ліберали навіть
спонсорували публікацію періодичних видань. Сказане стосується
українського „Канадійського Фармара", котрий відплачував тим, що
підтримував лібералів на виборах, публікуючи на своїх шпальтах
1906-1907 рр. відповідні агітаційні матеріали8.
На провінційному рівні влада в більшості випадків теж залежала від
голосування іммігрантів. Консервативна партія опиралася, як правило,
на представників англоканадського середовища, а Ліберальна - на
вихідців з континентальної Європи. Винятком був тільки
консервативний уряд Р. Робліна (1900-1915) в Манітобі, котрий із
впровадженням двомовної шкільної системи фактично привернув на свій
бік більшість населення провінції.
На першому етапі поселення у Канаді українські іммігранти не дуже
відзначалися політичною активністю щодо висунення своїх кандидатів
до провінційних законодавчих органів та федерального парламенту в
силу свого досить низького, порівняно з іншими етнічними групами,
соціального становища. Хоч вище вже сказано, що така ситуація довго
не тривала. Фактично, представники української етнічної групи стали
політично активними напередодні Першої світової війни.
Природно, що на муніципальному рівні українські іммігранти були
більш активними в силу свого компактного поселення і особливо після
того, як їхні прохання з приводу спорудження шкіл, доріг у більшості
випадків ігнорувалися властями. На початок 1920-х рр. українські
поселенці вже навіть у ряді муніципалітетів займали провідні
позиції. В деяких місцевостях вони були радниками або керівниками
органів влади. Зокрема, в Манітобі - Етелберт, Дафин, Брокен Гед,
Гімлі; у Саскачевані - Ростерн та Йорктон; в Альберті -Вегревил,
Мирнам9. Першим же українським головою муніципалітету був обраний І.
Сторощук 1908 р. в поселенні Стюартбурн, що в провінції Манітоба10.
Успіхи українських поселенців у муніципальних справах заохочували їх
до більш активної політичної та громадської позиції у провінційному
та федеральному житті Канади. Ставало дедалі очевиднішим, що участь
виборців українського походження, особливо у степових провінціях,
була вельми заманливою для кандидатів від різних політичних партій.
Такий поворот справи все частіше ставав у пригоді етнічній групі,
оскільки чи то ліберали, чи то консерватори під час виборчих
кампаній намагалися, взаємно поборюючись, довести виборцям, що
протилежна партія шкодила їм в їхньому соціально-економічному
розвитку, зневажала їх політично та використовувала з суто
економічних міркувань. Це відповідно породжувало почуття власної
більшої національної вартості, пробуджувало інтерес до державного
управління, за допомогою якого етнічна група могла б прискорити своє
входження на паритетних засадах до канадської спільноти.
Зацікавлення політичними справами у середовищі української етнічної
групи призвело до появи своєрідних політичних гуртків, щоб не тільки
опосередковано брати участь у виборчих кампаніях, але й доцільніше
проводити агітаційну пропаганду для ознайомлення виборців із своїми
власними потенційними кандидатами. З цією метою ще у 1908 р. був
створений „Руський консервативний клуб", а як конкурент йому
наступного року організувався „Руський ліберальний клуб". Діяли ці
два осередки у Вінніпезі11.
Українські поселенці провінцій Альберта та Саскачеван теж не хотіли
стояти осторонь політичного та громадського життя. В Альберті на
першому провінційному з'їзді українців в Едмонтоні 1909 р.
утворилася так звана „Народна рада", котра навіть намагалася
створити Демократичну партію в провінції. На першому ж з'їзді
українців провінції Саскачеван підкреслювалась необхідність
висунення власних кандидатів до провінційного та федерального
парламентів12. Поза сумнівом, на той час це були тільки політичні
наміри піонерів-поселенців, але вони вказували на досить вагомі
стартові амбіції для подальших громадсько-політичних інтеграційних
процесів.
Для того, щоб брати участь у голосуванні, потрібно було бути
громадянином Канади, але сама власність на гомстед, тобто земельний
наділ, такого права іммігрантові ще не надавала. Згідно з канадським
законодавством, іммігрант міг бути натуралізованим після
трьохрічного проживання в країні, а з 1914 р. по п'ятирічному
мешканні. Але з початком військових дій на теренах Європи українські
поселенці були позбавлені такого права як і інші представники
центральноєвропейських держав13. Фактично, у кращому становищі
опинилися іммігранти, котрі встигли отримати громадянство до 1914 р.
і, таким чином, могли більшою мірою прилучатися до громадського та
політичного життя. Але події Першої світової війни та їх наслідки
для представників української етнічної групи призвели до певного
дистанціювання іммігрантів від двох традиційних партій,
Консервативної та Ліберальної, що спонукало їх до переходу на
незалежні політичні позиції або ж підштовхнуло до контактів з
третіми партіями, чи господарсько-кооперативними організаціями,
такими як: об'єднання фермерів, осередки яких існували в місцях
компактного проживання українців14.
Темпи політизації у двох основних українських соціальних групах
-робітників та фермерів - проходили в різних формах, з неоднаковою
швидкістю і глибиною. Найперше ці процеси розпочалися у середовищі
робітництва у формах профспілкової і партійної діяльності. Протягом
піонерської доби українські робітники, в силу вищевказаних причин,
не брали участі у профспілковому русі. Окрім того, дві основні
профспілки Канади - Американська федерація праці (Канадська філія) і
Професійно-робітничий конгрес знаходилися під впливом
високооплачуваних робітників британського походження з так званої
„робітничої аристократії”, що була вражена шовінізмом. Ці
організації вели кампанію проти напливу до країни дешевої робочої
сили, котра складала серйозну конкуренцію місцевим робітникам. Певні
підстави до незадоволення іммігрантами у профспілкових ватажків
існували: досить часто підприємці використовували прибулих як
штрейкбрехерів під час страйків. Українці ж у більшості випадків
були активними учасниками акцій протесту робітників. Тому можна
вважати, що процес усвідомлення свого становища проходив у
середовищі працюючих українців поступально.
Соціальна свідомість через відсутність соціальних протиріч всередині
етнічної групи, відносно низький освітній рівень та невисокі
початково запити, а також вплив демократичних інституцій Канади мали
свої особливості. В українському середовищі не приживалися як крайня
ліва, так і крайня права ідеології. В таких умовах найкращі
можливості мав "поміркований" соціалізм, тобто ідеологія
соціал-демократичного спектру15. Перший з'їзд Федерації українських
соціал-демократів відбувся у серпні 1910 р. Найбільшої прихильності
партія набрала із початком Першої світової війни. На такий перебіг
подій вплинули фактори переслідування канадським урядом українських
іммігрантів за те, що вони нібито мали якісь симпатії до
Австро-Угорщини та настроювали загал проти канадського суспільства.
За таких обставин кількість прихильників соціалістичного спрямування
зростала. Загалом не буде помилкою вважати, що події початку XX ст.,
потім наслідки Першої світової війни дуже радикалізували суспільство
у державах Європи. Соціалістична пропаганда ширила лави прибічників
радикальних суспільних змін. Все це перекидалося й на Американський
континент, зокрема на Канаду. Але ж там ширилися й традиції
української самобутності. Після повалення більшовицькою Росією УНР
поступово ставало зрозумілим, що між ідеями соціалізму у
більшовицькому розумінні і потребами українського суспільства
пролягає глибока прірва. Поступово й це переносилося до Канади. У
кінці-кінців, там формувалися два українські діаспорні політичні
спрямування. Ліве ще протягом міжвоєнного часу мало значні впливи в
українському середовищі. Щоправда, по Другій світовій війні їх
поступово, але неухильно втрачало.
Загалом, можна вважати, що саме поселенці першої хвилі імміграції
заклали підвалини громадської та політичної інтеграції української
етнічної групи. Жаль тільки, що їм не вдалося створити єдину
політичну силу в канадському суспільстві, котра могла б відстоювати
інтереси етногрупи в умовах поліетнічного суспільства. Разом з тим,
за таких обставин формувалися особистості, які намагалися
представляти інтереси громади.
Міжвоєнний період в розвитку канадського суспільства позначився
збільшенням кількості політичних партій, що представляли інтереси
різних політичних угруповань. Зокрема, партія Соціального кредиту,
Об'єднання фермерів Альберти, Кооперативна федерація, що пізніше
перетворилася на Нову демократичну партію як різновид європейської
соціал-демократії16. Однак, поява на політичному небосхилі нових сил
не зменшила впливів Ліберальної та Прогресивно-консервативної партій
в середовищі українців, оскільки стартові можливості поселенців не
дозволяли їм створити власне потужне політичне угрупування. На це
значний вплив мала й розпорошеність українців. Адже більшість з них
на той час була зайнята в сільському господарстві.
Важливою віхою на шляху інтеграції українців до канадського
суспільства, котра практично ставила представників української
етнічної групи на один рівень із представниками інших етносів і
відповідно, піднесла статус українців загалом, стало обрання М.
Лучковича за списком Об'єднання фермерів Альберти до федерального
парламенту у 1926 р.17. Крім лобіювання інтересів своєї етногрупи та
материкової батьківщини у парламенті Канади, до однієї з його
визначних заслуг належить представлення інтересів Країни кленового
листка на міжнародному конгресі парламентарів, котрий відбувся 1931
р. у Бухаресті. До речі, навіть парламентарі із Великої Британії
офіційно доручили йому представляти також інтереси і Лондона18.
Отже, від того часу можна розпочати відлік участі українців у
найвищому законодавчому органі країни, що суттєво сприяло
консолідації етногрупи як учасника інтеграційних процесів. Українці
починали почувати себе громадянами Канади з українським корінням, а
не низькогатунковими особами, придатними лише для
сільськогосподарських робіт чи видобутку вугілля. Вливаючись у ряди
канадських політичних партій (за виключенням Квебекського блоку,
котрий є фактично сепаратистською організацією) українські канадці
посилили позиції етнічної групи на загальноканадському рівні.
Протягом 1940-1964 рр., згідно даних Дж. Григоровича, упорядника
спогадів М. Лучковича, до федерального парламенту обиралися десять
осіб українського походження19.
Згідно з іншими даними, а саме Луцюка та Кордана, протягом вказаного
періоду було обрано 31-ого українця до федерального парламенту із
120 осіб українського походження, котрі балотувалися на виборах20.
Як бачимо, в той час найбільший вплив на представників української
етнічної групи на федеральному рівні, а особливо у провінції
Манітоба мала Прогресивно-консервативна партія. Це і не дивно, адже,
по-перше, від початку ХХ ст. ця політична сила користувалася
популярністю серед українських іммігрантів завдяки створенню
двомовної шкільної системи. А, по-друге, цілком очевидно, що
українцям для швидшого вростання у суспільні структури Канади
потрібно було активно співпрацювати з таким потужним політичним
угруповуванням. Головним своїм завданням українські парламентарі від
самого початку їх участі в органах влади на всіх рівнях вважали
захист інтересів своєї етнічної групи.
Потрібно зазначити, що кількісно справа стосовно депутатства краще
виглядала на провінційному рівні саме там, де компактно проживала
значна кількість українців. Зазнавши утисків з боку уряду під час
Першої світової війни, українські канадці стали більш
консолідованими, хоча поступово вимальовувався поділ громади за
націоналістичними та прокомуністичними симпатіями. За провінціями у
міжвоєнний період найбільше законодавців українського походження
було обрано у провінції Манітоба - 10 осіб, причому двоє з них,
Бачинський та Якиміщак, здобули депутатські мандати одразу ж на
перших повоєнних виборах 1921 р. У провінції Альберта - семеро
українців стали парламентарями21. Загалом до провінційних
парламентів тоді був обраний 21 представник української етногрупи22.
Це певною мірою дає підстави вважати, що зростали інтеграційні
чинники входження українців до канадського політикуму, як загалом до
суспільства в цілому.
Пік же входження канадських українців до політичного та державного
життя Країни кленового листка припадає на 60-70-і рр., коли
українська спільнота значно підсилилася представниками української
повоєнної імміграції. Її прибуття до Канади також суттєво відбилося
на позиціях канадських прогресистів, що в свою чергу, певною мірою,
сприяло консолідації етнічної групи.
До 50-х рр. XX ст. українці не були представлені у канадському
Сенаті. Першими сенаторами українського походження стали: Василь Вал
(Волоханюк) - у 1955 р. від Ліберальної партії, Іван Гнатишин - у
1959 р. від Прогресивно-консервативної партії, Павло Юзик - у 1963
р. від Прогресивно-консервативної та Іван Івасів - у 1976 р. від
Ліберальної партії23. Всі чотири діячі були добре відомими широким
колам української громади і користувалися популярністю не лише в її
середовищі, але й у політичних колах країни на федеральному рівні.
Колись Павло Юзик, визнаний український громадський діяч та вчений,
жартома зауважив, що українці вже у 60-х-70-х рр. настільки
інтегрувалися у канадське суспільство, що для того, щоб довідатися,
хто у Сенаті і Палаті громад є українцем, потрібно ретельно вивчати
прізвища, бо багато з них канадизовано24. Тому, коли йдеться про те,
чи представлена, скажімо, в сучасному Сенаті українська громада, то
застосовуючи лінгвістичні вправи, доходимо висновку, що сенаторами
від українських канадців тепер є Рейнел Андрійчук від Саскачевану,
Міра Співак від Манітоби і Девід Ткачук також від Саскаченвану25. А
серед 301 депутата Палати громад, за нашими даними, до останніх
виборів було четверо українців26.
Починаючи з 70-х рр. внаслідок чергових і позачергових виборів до
Палати громад потрапляли до десяти представників від
українсько-канадської громади, а до провінційних парламентів 20-30
осіб. Можна ще говорити про присутність українців у вищих структурах
виконавчої влади.
Так, у нинішньому складі федерального уряду щонайменше є два
міністри українського походження, це: Джім Зеленчук - міністр
фінансів і Рон Осика - міністр уряду27. Вершиною політичних амбіцій
українських канадців стало зайняття протягом 1990-1995 рр. поста
Ґенерал-ґубернатора Канади Рамоном Гнатишиним.
Підсумовуючи сказане можна з упевненістю стверджувати, що за свій
понад столітній час проживання у Канаді українська етнічна група
сформувалася як політично активна складова частина поліетнічного
суспільства, яка не тільки спроможна відстоювати свої
національно-культурні запити, але й значною мірою впливати через
своїх представників на внутрішнє і міжнародне життя держави.
Література
1. Макух А. Українські канадці в переписі населення 2001 р. //
Політика і час. – 2003. - №6. – С. 90-91.
2. Jackson R., Jackson D. Canadian Government in Transition. –
Ontario: Prentice Hall, 1999. – P. 226.
3. Martynovych O. Ukrainians in Canada. The Formative Period, 1891 –
1924. - Edmonton: CIUS, 1991. – P. 237-244.
4. Стечишин Ю. Історія поселення українців у Канаді. – Едмонтон:
Вид. СУС, 1975. – С. 98.
5. Martynovych O. Op. cit. – P. 237–244.
6. Марунчак М. Історія українців Канади. Т.1. – Вінніпеґ: УВАН у
Канаді, 1968. – С. 226; Українські поселення: Довідник. – Нью-Йорк:
Український центр соціальних досліджень, 1980. – С. 217.
7. Там само.
8. Канадійський Фармар. – 1906. – 21 грудня; 1907. – 7 лютого.
9. Marunchak M. The Ukrainian Canadians: A History. –
Winnipeg-Ottawa: UFAS, 1970. – P. 219-224.
10. Там само.
11. Марунчак М. Історія українців Канади. Т.1. – С. 226.
12. Там само. – С. 227.
13. Wydrzynski C. Canadian Immigration Law and Procedure. – Ontario,
1983. – P. 44-47.
14. Martynovych O., Kazymyra N. Political Activiti in Western
Canada, 1896-1923 // A Haritage in Transition: Essays in the History
of Ukrainians in Canada / Ed. by Lupul M. – Toronto, 1982. – P. 96.
15. Федуняк С.Г. Релігійні конфесії і громадсько-політичні
організації українців Канади (1900 – 1914 рр.). – Чернівці: ЧДУ,
1994. – С. 112.
16. Challenges to Canadian Federalism / Ed. by Westmacott M., Mellon
H. – Ontario: Prentice Hall, 1998. – P. 57.
17. Українські поселення: Довідник. – С. 216.
18. A Ukrainian Canadian in Parlament. Memoirs of Michael
Luchkowich. – Toronto: UCRF, 1965. – P. 32-33.
19. A Ukrainian Canadian in Parlament. – P. 118.
20. A Statistical Compendium on the Ukrainians in Canada. 1891-1976
/ Ed. by Darcovich. – Ottawa, 1980. - P. 333-351.
21. Marunchak M. The Ukrainian Canadians. – P. 434-436.
22. Там само.
23. March R. Political Mobility of Ukrainians in Canada // Chahging
Realities: Social Trends Among Ukrainian Canadians / Ed. by
Petryshyn. - Edmonton: CIUS, 1980. – P. 222.
24. A Statistical Compendium on the Ukrainians in Canada. - P. 326.
25. http:// www.parl.gc.ca Senators in Alphabetical Order., 37th
Parliament. Members of House of Commons.
26. Op. cit.
27. http:// www.executive.gov.sk.ca.cabinet_ministers.htm
|
